Інформаційне агентство Українське Народне Телебачення Інформаційне Агентство
Українське Народне Телебачення
Головне в Україні
Олексій Баганець
Олексій Баганець Екс-заступник Генерального прокурора України.

6 подань – 6 випадків ганьби вітчизняних правоохоронців

16:59
6 подань – 6 випадків ганьби вітчизняних правоохоронців

Наскільки юридично і фахово були підготовлені в липні п.р. Генеральною прокуратурою і САП подання до Верховної Ради на притягнення до кримінальної відповідальності 6-ти народних депутатів?

Перебуваючи у відпустці, спостерігав за «раптовою» активізацією діяльності ГПУ та НАБУ по боротьбі із корупцією саме у законодавчому органі держави та явно постановочним «шоу» одночасного направлення Генпрокурором одразу 6-ти подань про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів Дейдея, Лозового, Довгого, Полякова, Розенблата і Добкіна, а останніх трьох – і на затримання та взяття під варту, та особливо – їх розгляду на засіданні Регламентного комітету Верховної Ради України, а потім – і на засіданні сесії.

Змушений погодитися тими з експертами, які схиляються до того, що така «активність» Ген. прокуратури та НАБУ (хіба що за виключенням так званої «бурштинової справи») не була результатом планомірної і щоденної кропіткої роботи на цьому напрямку діяльності, бо навряд чи когось сьогодні можна переконати в тому, що вищий законодавчий орган нашої держави є найбільш корумпованою гілкою влади, тим більше, в сфері видобутку бурштину! Мабуть дійсні причини в іншому, але для їх з’ясування і оприлюднення є більш підготовлені фахівці, в т.ч. із числа політиків та незалежних провідних експертів.

Зверніть увагу, що «організаторам» та «режисерам» цього дійства вдалося зробити цю подію в липні п. р. дійсно топовою в інформаційному просторі нашої держави. Реакція суспільства була різною. З одним можу безумовно погодитись, що це свідчило про відвертий тиск на парламентаризм в Україні, про неприховане бажання виконавчої гілки влади перетворити парламентсько-президентську форму правління на президентську, а в зв’язку з цим - зробити парламент більш слухняним. І про це говорить не тільки факт одночасного направлення до ВР одразу 6-ти подань про дачу згоди на притягнення такої кількості народних депутатів до кримінальної відповідальності, чого раніше за всю історію існування незалежної України ніколи не було, тим паче, що більшість із цих документів явно не були достатньо обґрунтовані ГПУ і виглядали поспішними, передчасними, із слабкими і головне – непереконливими доказами вини законодавців (може за виключенням «бурштинової справи»). На підтвердження даної версії свідчили синхронні заяви Генпрокурора і керівника САП про підготовку ними нових таких подань в майбутньому і на інших народних депутатів, про наявність у їх провадженні справ ще як мінімум щодо 40 нардепів, що співпало (мабуть невипадково) із заявою Президента України, якій «підспівували на всі лади» і підконтрольні владі ЗМІ, і так звані «політологи», «експерти», про необхідність негайного внесення змін до Конституції України щодо позбавлення народних обранців депутатської недоторканності.

І все це, вибачте, відбувається не дивлячись на застереження Венеціанської комісії (на яку так люблять в нашій державі часто посилатися, коли їм вигідно, можновладці, всілякі «реформатори» різних мастей, ті ж «грантоїди»), та професійні і головне - незалежні роз’яснення відомих правників та експертів в галузі саме конституційного права про те, що депутатський імунітет не є привілеєм народного депутата, а є конституційною гарантією його зобов’язань захищати конституційні права і свободи його виборців!

Але і не ці обставини мене вразили достатньо неприємно. Я ще раз пересвідчився наяву в тому, що нинішня прокуратура вже не здійснює прокурорський нагляд за дотриманням законів на стадії досудового розслідування, в т.ч. і Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», і не забезпечує виконання завдань, передбачених ст. 2 КПК України, щодо дотримання прав і законних інтересів громадян – учасників процесу. Виходячи із оприлюдненої ГПУ на засіданні Комітету інформації, можна зробити висновки і про відсутність сьогодні судового контролю за дотриманням законності під час оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. Тому, теж схиляюсь до думки тих осіб, які вважають, що депутатська недоторканність повинна залишатися.

Більше того, не дивлячись на шалений тиск в ЗМІ і відверті образи та шельмування, Регламентний комітет Верховної Ради України, нехай і не в повному складі, нехай і не зовсім підготовлений в професійному плані в сфері правоохоронної діяльності та юриспруденції, він виявився, як на мене, більш переконливим ніж присутні там керівники правоохоронних органів, і при цьому, діючи в межах наданих повноважень, взяв по суті на себе ту функцію, яку повинен був виконати Генпрокурор під час розгляду підготовлених йому на підпис всіх названих вище подань, перш за все, щодо перевірки законності і обґрунтованості зібраних під час досудового розслідування доказів винуватості цих депутатів та особливо увагу звернувши на законність джерел отримання цих доказів, як того вимагає Кримінальний процесуальний кодекс України та ст. 220 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Тому, всі звинувачення і претензії до членів цього Комітету ВР на предмет перевищення ними своїх повноважень під час розгляду названих подань, а тим більше, непрофесійні заяви про те, що Регламентний комітет повинен виконувати лише технічну функцію, з’ясувавши, що подання подані і підписані Генеральним прокурором, безумовно передати їх на розгляд сесії ВР, категорично не сприймаю і трактую їх як надумані, безграмотні і навіть провокаційні. І поясню чому.

По-перше, треба всім сьогодні усвідомити, що прокурорського нагляду за додержанням законів під час оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування вже не існує, ні теоретично, ні тим більше – практично. Потужного удару по ньому було заподіяно за часів Януковича, коли тодішня влада, ігноруючи вимоги Конституції, переслідувала своїх політичних опонентів, в першу чергу «помаранчевого» Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко і наближених до неї міністрів (зокрема і Юрія Луценка), і в зв’язку з чим розробила і вночі проголосувала приблизно 50- тьми народними депутатами новий Кримінальний процесуальний кодекс, яким фактично усунуто всіх прокурорів, в т.ч. і їх керівників, від здійснення нагляду за дотриманням законності на стадії досудового розслідування! А вже нинішня влада, в першу чергу та ж Верховна Рада, хоч і називає себе демократичною, подобається це комусь чи ні, повністю знищила прокурорський нагляд за додержанням законів на стадії досудового розслідування, спочатку прийнявши в 2014 році антиконституційний Закон «Про прокуратуру», а потім в 2016 році прийнявши більше як 300 голосами зміни до Основного Закону під видом проведення так званої «судової реформи», якими на прокурорів покладено основну функцію по організації і процесуальному керівництву досудовим розслідуванням. Про прокурорський нагляд за додержанням законів на стадії досудового розслідування, там вже і мови немає! І тому громоносні заяви Юрія Луценко на засіданні Регламентного комітету про те, що всі докази винуватості вказаних у поданнях народних депутатів, начебто, зібрані в установленому законом порядку, не гарантувались ні вимогами КПК України, ні Законом «Про оперативно-розшукову діяльність», в яких він, судячи з його виступу, не розуміється.

Так, а тепер по суті. Дійсно, я також погоджуюся, що єдиним поданням, яке можна було теоретично виносити на обговорення до Регламентного комітету, це щодо так званої «бурштинової справи». Але, і в ньому були очевидні прорахунки. Так, основним доказом винуватості нардепів Полякова і Розенблата (як і частково у справі Дейдея) Генпрокурор назвав (і навіть пішов на оприлюднення їх на засіданні Регламентного комітету) негласні слідчі (розшукові) дії, такі як аудіо-, відеоконтроль особи (чи спостереження за особою) та зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (тобто, прослуховування телефонних розмов). В зв’язку з цим, хотів би відразу роз’яснити, що у відповідності до вимог ч. 3 ст. 482 КПК України (дослівно): «Обшук, затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції та застосування інших заходів, в т.ч. негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата України, допускаються лише у разі, якщо Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності». Тому, твердження Генерального прокурора на Регламентному комітеті про те, що всі ці оприлюднені телефонні розмови названих народних депутатів або відеозйомки їх розмов, в т. ч. і з так званим «агентом Катериною», начебто, проводились на підставі ухвал слідчих суддів, а тому є законними, були і для мене непереконливими, бо явно проведені в порушення порядку, передбаченого КПК України, а тому такі докази є недопустимими і згідно ст. 86 Кримінального процесуального закону не могли бути враховані при прийнятті процесуальних рішень і на них не може посилатись суд при ухваленні судового рішення. Ті ж подальші намагання керівників ГПУ і САП переконати членів Регламентного комітету у законності здобутих доказів тим, що ці НСРД (бо Луценко плутався, називаючи так і оперативно-розшукові заходи, що не є одним і тим же) проводились з дозволу суду не відносно народних депутатів, а щодо інших осіб, теж є непереконливим доводом, бо ст. 248 КПК чітко вимагає, щоб слідчий чи прокурор у своєму клопотанні про проведення НСРД зазначали обґрунтування неможливості отримання відомостей про злочин та особу, яка його вчинила, в інший спосіб. А говорити про законність аудіо- та відеоконтролю особи чи місця у керівників ГПУ взагалі не було будь-яких підстав, бо такий аудіо- відеоконтроль здійснювався агентом НАБУ прихованою відеокамерою відносно того ж Розенблата безпосередньо (і це очевидно навіть із розповсюджених відеозаписів і фото, де фігурує лише один народний депутат, а другого співрозмовника не видно), що категорично було заборонено законом до зняття з нього депутатської недоторканності!

Як би мені не приємно було це визнавати, але таких відверто неправомірних заходів до громадян не застосовували навіть за часів Януковича, якого сьогодні притягують до кримінальної відповідальності, в т.ч. і за перевищення службових повноважень.

Далі. Дійсно визнаю, переконливими були не тільки для народних депутатів, як на засіданні Регламентного комітету, так і в сесійній залі, а тож нічого гріха таїти - і для суспільства в цілому, оприлюднені прокуратурою чи НАБУ в ЗМІ відеозаписи розмов ймовірно народного депутата Розенблата із «агентом Катериною», в яких останній повністю себе викривав у корупційній діяльності. Тому і питань у народних депутатів, які не є фахівцями в сфері правоохоронної діяльності і не зовсім володіють знаннями щодо з’ясування питання про законність джерел походження доказів, якими обґрунтовувались подання відносно названих фігурантів у «бурштиновій справі», щодо надання згоди на його затримання, арешт і притягнення до кримінальної відповідальності по даній справі не виникало. Але, на що можуть надіятись прокурори під час розгляду цієї справи в суді, де по-перше, ці наведені докази будуть визнані недопустимими з тих причин, про які я сказав вище, а по-друге, ГПУ і НАБУ були розголошені матеріали досудового розслідування, які компрометують честь і гідність людини, яка ще не визнана судом винною, за що навіть передбачена кримінальна відповідальність (ч.2 ст. 387 КК України).

Скажу більше. Дійсно, ст. 272 КПК України (Виконання спеціального завдання) передбачає, що під час досудового розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів можуть бути отримані відомості, які мають значення для досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, або є учасником зазначеної групи чи організації, яка на конфіденційній основі співпрацює з органами досудового розслідування. Але, наскільки я зрозумів, озвучена Генпрокурором жінка-агент по імені «Катерина» під таку особу не підходить (бо по цій справі не вбачається ні організованої групи, ні тим більше - злочинної організації).

Навіть якщо допустити, що таку особу до проведення НСРД на стадії досудового розслідування залучали у відповідності до вимог ст. 275 КПК (використання конфіденційного співробітництва) , то і в такому випадку оприлюднені в ЗМІ деякі аудіозаписи її телефонних розмов із помічником народного депутата Полякова, а тим більше – неоднозначні розповіді Розенблата в ЗМІ про його стосунки із «Катериною», дають підстави стверджувати про її провокативні запитання і навіть пропозиції фактично вчинити злочин, що категорично заборонено ст. 271 КПК України (дослівно): «під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагати особі вчиняти злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв…».

Більше того скажу, якби у нас сьогодні діяв прокурорський нагляд за додержанням законів на стадії досудового розслідування, то той же процесуальний керівник (прокурор) був би зобов’язаний у відповідності до вимог КПК виявити обставини, які свідчать про провокування під час НСРД об’єкта на вчинення даного злочину, чого явно зроблено не було. В противному випадку ГПУ не послалась б на ці «докази».

Окрім того, хотілося б звернути увагу на питання законності одержаних доказів у вигляді аудіо і відеозаписів розмов народних депутатів Розенблата і Полякова, їх помічників і охоронців, а саме на те, що вони (може і частина з них) були одержані в ході оперативно-розшукових заходів в рамках оперативно-розшукової справи, яка була заведена ще до реєстрації кримінального провадження з метою викриття злочину, який готується, і осіб, які можуть його вчинити. Дійсно, таке право у НАБУ було і саме застосування таких методів і способів розкриття, попередження даної категорії корупційних злочинів заслуговує на повагу та схвалення. Але при цьому, потрібно пам’ятати про те, що у відповідності до вимог нині діючого КПК України доказ визнається допустимим, якщо він здобутий у порядку, встановленому цим Кодексом, який у свою чергу, регулює проведення процесуальних дій лише після реєстрації відповідного кримінального провадження. Тому, значна частина судів, в т.ч. і Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, не визнають доказами відомості, одержані в порядку, передбаченому Законом «Про оперативно-розшукову діяльність». Тим більше, що керівники ГПУ і САП на засіданні Комітету не уточнили, коли саме детективам вдалося під час проведення оперативно-розшукових заходів виявити відомості і обставини, які свідчили про вчинення злочину, і осіб, які його вчинили, а тому і зрозуміло чи дотримались слідчі (детективи) і прокурори вимог ст. 214 КПК України про обов’язковість реєстрації кримінального провадження до ЄРДР саме з цього моменту. В противному випадку, після встановлення ознак злочину, вони зобов’язані були зареєструвати кримінальне провадження, закрити відповідно ОРС і далі проводити процесуальні дії по документуванню злочину і дій осіб, які його вчинили, в порядку, встановленому КПК України. Цього, на жаль, ні Луценко, ні Холодницький на засіданні Комітету не розмежували, а тому і не були надто переконливі в обґрунтуванні ініційованих і направлених ними подань, ні тим більше – в законності джерел викладених доказів.

В зв’язку з цим змушений повідомити, що з приводу допустимості доказів, одержаних в ході проведення ОРС, тобто до реєстрації кримінального провадження, висловився зовсім нещодавно і Верховний Суд в своїй Постанові від 16.03.2017 року, де чітко зазначив:

«Визнаються допустимими і використовуються як докази в кримінальній справі тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою частиною забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Відповідно до положень частини третьої ст. 9 КПК України закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу.»

Тому, Верховний Суд ще раз нагадав, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч.1 ст. 84 КПК).

Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи і висновки експертиз.

Тобто, відповідно до вимог частини другої ст. 99 КПК України матеріали, в яких зафіксовані фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» (№2135-ХІІ), є допустимими та можуть використовуватись в кримінальному проваджені як докази, але, лише за умови відповідності вимогам цієї статті КПК!!!

З цього, вибачте, випливає, що проведені детективами НАБУ прослуховування телефонних розмов осіб, їх аудіо- і відеоконтроль, контроль за вчиненням злочину та використання «агентів» в рамках ОРС, чим так хизувались названі вище керівники ГПУ на засіданні Комітету, можуть бути використані як докази в подальшому кримінальному провадженні лише в тому випадку, якщо порядок їх проведення і оформлення відповідали вимогам конкретних статей КПК України, в чому я глибоко сумніваюсь. Наприклад, як могли дотриматись правоохоронці тих же вимог ст. 271 КПК при винесенні прокурором постанови про проведення того ж контролю за вчиненням злочину, якщо у ній вони не могли назвати ні найменування кримінального провадження, ні його реєстраційний номер у зв’язку з невнесенням на цьому етапі відомостей про цей злочин до ЄРДР.

Тим більше, що пунктом 1 ч. 7 статті 271 КПК на прокурора покладено обов’язок у постанові про проведення зазначених заходів викласти обставини, які свідчать про відсутність під час цієї дії провокування особи на вчинення нею злочину. Наскільки я зрозумів із виступів правоохоронців на засіданні Комітету, подібних застережень антикорупційні прокурори не висловлювали!

І ще один момент. Верховний Суд також застеріг, що Європейський Суд з прав людини при вирішенні питання справедливості судового розгляду в цілому враховує, у тому числі, і спосіб отримання доказів. Не виключаючи можливість використання особливих слідчих методів – агентурних методів, що само по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд , ЄСПЛ висловив позицію, що у зв’язку з ризиком підбурювання з боку поліції при застосуванні таких методів їх використання має бути обмежено чіткими рамками (справа «Раманаускас проти Литви»).

Саме у зв’язку з цим, Верховний Суд критично оцінив дії ВССУ у конкретній справі, що розглядалася в цей день, щодо визнання доказів, якими суд апеляційної інстанції обґрунтував доведеність вини обвинувачених у вчиненні злочинів, допустимими і отриманими відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, Верховний Суд не підтримав позиції касаційного суду в тій частині, що апеляційний суд обґрунтовано послався, як на доказ винуватості засуджених у вчиненні збуту наркотичних речовин, на постанови про проведення оперативної закупки та про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки, незважаючи на те, що оперативна закупка наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року проводилася в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР. Не став для Верховного Суду переконливим і вислів ВССУ про те, що в межах ОРС слідчим суддею надавався дозвіл на проведення негласних оперативно-розшукових дій, передбачених ст.ст. 260 і 263 КПК, з 06.09 по 06.11.2014 р. та з 17.12.2014 по 17.02.2015 р. (це щодо доводів Ю. Луценка і Н. Холодницького про законність оприлюднених оперативно-розшукових заходів, які були проведені з дозволу суду).

А саме: цей суд, на порушення положення ст. 404 КПК, не переконався у відповідності зазначених доказів вимогам ст. 86 КПК та не навів належних доводів, на підставі яких визнав їх такими, що оприлюднені в порядку, встановленому КПК (докази - матеріали оперативно-розшукової діяльності повинні бути отримані уповноваженими на це суб’єктами та з відомого, що може бути перевірений, і не забороненого законом джерела; зібрані у встановленому законом порядку та з дотриманням встановленої форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян).

Більше того, у цій своїй постанові ВСУ дав відповідь і на справедливі доводи окремих членів Регламентного комітету щодо незаконності проведення НСРД відносно того ж Полякова, якого документували через його телефонні розмови із помічницею, відносно якої, за словами керівників ГПУ, і проводилось з дозволу суду зняття інформації із автоматизованих телекомунікаційних систем.

Так, за висновком найвищої судової інстанції нашої держави постанова про проведення оперативної закупки від 04.09.2014 р. була ухвалена щодо особи №2, тому правомірним було б використання доказової інформації, отриманої в такий спосіб, саме щодо неї. Водночас, відповідно до протоколу про результати здійснення оперативно-технічного заходів, оперативна закупка наркотичних речовин відбувалася одночасно як в особи №2, так і у особи №1, щодо якої такого дозволу не було! Тим більше, що, як з’ясував ВСУ, оперативно-розшукова справа відносно особи №1 також не заводилась.

Тобто, ці ж зауваження Верховного Суду України стосуються і народних депутатів Полякова і Розенблата, відносно яких не могли бути заведені ОРС до одержання дозволу на притягнення їх до кримінальної відповідальності, а тому і дозволи на проведення контролю за вчинення злочину і зняття інформації з їх телефонних розмов з іншими особами не могли бути надані відповідно слідчим суддею і прокурором, відповідно!

Не все переконливо і в позиції прокуратури щодо доведеності винуватості того ж Розенблата у вимаганні і одержанні достатньо великої загальної суми неправомірної вигоди, яка із різних джерел, в т.ч. і на засіданні Регламентного комітету, називалась досить по різному, але в цілому становила 200 тис. доларів США. На превеликий жаль, ніхто із членів Комітету не запитав у керівників ГПУ про джерело походження цих коштів і хто буде нести відповідальність за їх зникнення чи розтрату (вони ж не були вилучені ні у Розенблата, ні у його співучасників під час затримання «на гарячому» чи під час обшуків). Додам від себе, що, вивчаючи судову практику з цього приводу, мені вдалося знайти ухвалу Вищого спеціалізованого суду України від 06.06.2016 р., в якій касаційний суд обгрунтовано зазначив, що докази, одержані з порушенням вимог статей 246 і 271 КПК, є недопустимими, зокрема: протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки вони не містили письмової згоди залегендованої особи на проведення дій оперативного характеру та не вказували походження грошових коштів, що використовувались при оперативних закупках; матеріали аудіо- та відеофайлів, оскільки вони не містять інформації щодо технічних засобів, за допомогою яких здійснювалось фіксування оперативно-розшукових заходів і т.д.

Не переконливою була і озвучена Генпрокурором на Комітеті позиція щодо законності документування детективами НАБУ факту одержання Поляковим частини неправомірної вигоди в сумі 5 чи 7 тис. доларів США. Якщо допустити, що факт придбання Поляковим на одержані таким неправомірним чином долари США (начебто, неправомірну вигоду) в магазині мобільного телефону для своєї дружини мав місце до реєстрації провадження в ЄРДР, то виникають, як мінімум, кілька запитань:

  • 1)чому одразу не був зареєстрований факт вчинення ним цього злочину в ЄРДР, бо цього прямо вимагає ст. 214 КПК України і таку позицію займає Верховний Суд? Тобто, в зв’язку з цим, з цього моменту потрібно було закривати ОРС і проводити вже слідчі і негласні слідчі (розшукові) дії в порядку, передбаченому КПК, чого, як вбачається із обговорення даної проблеми на Комітеті, не було зроблено!!!
  • 2)чому не були вилучені одразу помічені кошти із магазину, хоча б із мотивів збереження цього речового доказу, а тим більше це потрібно було зробити одразу після реєстрації кримінального провадження, тобто після одержання відомостей про можливе вчинення злочину?

Тим більше, залишення таких коштів як речового доказу, у таких випадках, більше ніж на 6 місяців в магазині, де, начебто, отоварювався Поляков, викликає великі сумніви щодо достовірності їх походження.

А ще більш сумнівним в доказовому плані є сам спосіб вилучення самого цього мобільного телефону у дружини Полякова, бо наведені на засіданні доводи керівників ГПУ про законність цієї процесуальної дії мене особисто не переконали із наступних міркувань.

На превеликий жаль, наші правоохоронні органи протягом, особливо, останнього року (гадаю, що перебування Ю.Луценка на посаді Генпрокурора в цей час просто збіг обставин) всіляко ігнорують вимоги діючого КПК, де в ст. 234 чітко сказано, що обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді! І тільки в разі необхідності проникнення до житла чи іншого володіння особи слідчий і прокурор можуть туди увійти до постановлення ухвали слідчого судді і то лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей чи майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. І все. Тому, все це «шоу», яке в черговий раз влаштували працівники НАБУ без ухвали слідчого судді на сходовій клітці чи у фойє багатоквартирного будинку, під час якого із застосуванням сили (як стверджує Поляков) у його дружини вилучили згаданий мобільний телефон, а вже після цього, начебто, одержали дозвіл слідчого судді на проведення обшуку у фойє чи сходовій клітці, щоб узаконити свої попередні дії, закономірно викликали у членів Регламентного комітету несприйняття і недовіру. І не дивно, бо в ч.5 ст. 234 КПК України чітко, вибачте, «чорним по білому», зазначено, що слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про обшук, якщо прокурор, слідчий не доведе наявність достатніх підстав вважати, що «відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи», яким, знову ж таки, сходова клітка не являється! Тим більше, що в ході досудового розслідування цей телефон можна було вилучити в порядку ч. 2 ст. 163 КПК України шляхом одержання дозволу суду на тимчасовий доступ до речей і документів дружини Полякова.

І це лише деякі деталі, на які я звернув увагу при розгляді цього подання у Комітеті ВР. А їх, я в цьому переконаний, буде виявлено ще більше, якщо цю справу, все ж таки направлять до суду з обвинувальним актом. Я можу ще раз повторитись: у мене є великі сумніви щодо наявності судової перспективи засудження названих народних депутатів саме за цією підозрою.

А може, до чого схиляються дехто із експертів, саме так з самого початку і було задумано?! Час покаже.

Наостанок поясню коротко ціль цього мого посту. Ні в якому випадку я не є прихильником жодного названого вище народного депутата, чи політичних сил, до яких вони належать. Не зважаючи на їх прізвища і політичну приналежність, я звертаю увагу лише на сам факт документування протиправних дій і процесуальних порушень, які допускають наші правоохоронці у таких резонансних кримінальних провадженнях, неупереджено наголошую на промахах правоохоронців та відвертих фактах беззаконня з їх сторони, намагаючись таким чином звернути увагу моїх бувших колег, донести до суспільства свою точку зору щодо зазначених подій. Я не буду категорично заперечувати винуватість названих парламентарів, це вже завдання слідчого, прокурора доказати цей факт і обставини, я говорю про дотримання процедури притягнення цієї категорії осіб до кримінальної відповідальності. Звичайно, з точки зору простого громадянина може виникнути закономірне питання: Як же тоді притягнути до відповідальності народного депутата, який явно вчинив кримінальне правопорушення, про що свідчили, наприклад, оприлюднені ГПУ і НАБУ матеріали ОРС чи негласних слідчих (розшукових) дій, якщо не можна його телефонні переговори прослуховувати, чи стежити за ним, без одержання попереднього дозволу ВР на проведення відносно нього таких заходів? Дійсно, якщо дотримуватися даної процедури, встановленої законом, то в такому випадку депутат буде попереджений про те, що його злочинну діяльність документують правоохоронці! Погоджуюсь, що така проблема існує та потребує розв’язання, але не шляхом умисного порушення вимог законів, як це запропонували зробити правоохоронці по даному кримінальному провадженню! Шлях, який я пропоную, вважаю найоптимальнішим і вигідним як з точки зору захисту прав українських парламентарів, так і з точки зору дотримання принципу невідворотності покарання за вчинений злочин, щоб в законний спосіб без порушення закону домогтися притягнення дійсно винних народних обранців до кримінальної відповідальності.

Саме тому вважаю за необхідне внести наступні зміни до ч. 3 ст. 482 КПК України, ч. 2 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України», виклавши її в такій редакції: «Обшук, затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також проведення порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата України, за винятком випадків затримання народного депутата України під час вчинення злочину, допускаються лише в разі, якщо Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати фактичні дані неможливо».

Далі буде…