Кадировщина та Україна
Російська пропаганда недарма зробила Кадирова головним медійним персонажем великої війни проти України.
Бенефіс був ще перед нападом – звернення до Зеленського, обіцянки швидко вирішити українське питання. У лютому він збирався робити парад з лезгинкою у взятому за три дні Києві. Тепер зосередився на Маріуполі, який вже 26-й раз оголошує ну майже взятим.
Справа не тільки в тому, що Кадиров – мерзенна фігура федерального рівня. І не стільки в тому, що для наведення жаху на противника з чеченців свідомо ліплять образ диких горців-різунів.
Протягом 1990-х Ічкерія була символом антиколоніального духу, зухвалої непримиренності, і зрештою – здатності перемагати російського Голіафа. Опір маленької Чечні викликав захват, заздрість і повагу далеко за межами Кавказу.
На знищення цього символу Путін кинув величезну армаду. Перед тим для виправдання жорстокості він вдався до демонізації чеченців за допомогою ненависницької пропаганди та кривавих провокацій. Москві вдалося переломити ситуацію в Чечні та відновити імперське реноме.
Кадировщина – це модель упокорення бунтівної провінції. Батько Рамзана колись був головним муфтієм Ічкерії, призначеним самим Джохаром Дудаєвим. Партизанський муфтій Кадиров-старший офіційно оголосив Росії джихад. Але Москва підібрала ключик до лояльності родини Кадирових, і вони очолили Чеченську Республіку у складі РФ.
Замість анархічної волелюбної Ічкерії тепер огидна східна деспотія, яка своїми середньовічними порядками контрастує навіть із північнокавказькими сусідами. Чеченський опір став придушуватися чеченськими ж руками. Колишні партизани кадировці (а деякий час були ще і ямадаєвці) стали «федератами» (союзними племенами) своїх ворогів-федералів.
У квітні 1995-го (приблизно в той самий час, коли батько Рамзана оголошував джихад Росії) московські силовики (ВВ, ОМОН, СОБР) вчинили геноцид цивільного населення чеченських Самашек. Тепер москвичів не потрібно, адже кадировці самі є основою Росгвардії на Північному Кавказі. Колись українці допомагали Чечні в боротьбі за незалежність від Москви. Тепер кадировці завойовують Україну для Росії.
Путін прагне зробити з Україною те ж саме, що колись зробив із Чечнею. Україна зухвала і непокірна, але ж і Чечня була такою. Українці заявляють, що не пробачать Росії вбивств і руйнувань. Але ж і чеченський бард Тимур Муцураєв палко виголошував прокляття Москві. Тепер, кажуть, колишній партизан Муцураєв живе легально в республіці колишнього партизана Кадирова і більше не співає.
Путінські генерали не зупиняться перед будь якою жорстокістю. Їх запевнили, що війна все спише, а перемога все обнулить. Так як було в Чечні. Росіяни вже заявляють, що будуть відбудовувати понівечений Маріуполь. Адже і понівечений Грозний відбудували.
Кадиров не дарма став зіркою цієї війни. Бо кому як не йому розуміти, чого саме Путін добивається в Україні.
Але кадировізації України не буде. На те є низка причин:
1. Бункерний щур явно недооцінив масштаби України. За географією, за кількістю населення ця країна в десятки разів більша за Чечню. Вихованню чи то кадировців чи то малоросів має передувати окупація і жорсткий контроль, а у Москви на це немає сил в Україні.
2. Україна внутрішньо сильніша за Ічкерію. У неї в активі 30+ років незалежності, ефективно працюючі інституції, консолідована демократія, міжнародне визнання та підтримка в світі. А ще сучасна боєздатна армія. Чорна легенда російської пропаганди про failed state і нацизм непереконлива навіть для самих окупантів, що опиняються в наших містах та селах.
3. Наступний пункт випливає з попереднього. Ічкерія не мала дієвої підтримки демократичного світу, тому зробила рокову для себе ставку на міжнародний ісламістський андеграунд. А демонізація «ваххабітів» Москві давалася легше, ніж демонізація «бандерівців». Особливо після «чорного лебедя» 11 вересня 2001 року.
4. Для перемоги над Ічкерією Москва пішла шляхом чеченізації конфлікту. Вона змогла зібрати під своє крило колишніх партизан, незадоволених занадто (чи неправильно) релігійними співвітчизниками та їх арабськими друзями. Путін відшукав Кадирових та інших чеченців, готових до братовбивчої війни в ім’я «національних інтересів». Натомість на українському питанні візантійські принципи панування поламалися. Адже українське питання занадто особисте для росіян. Кремлівська пропаганда із щирою ненавистю закликає до знищення української державності та перепрограмування народу через тотальну русифікацію. І цим пропагандисти роблять українцям послугу. Вони не лишають їм жодної альтернативи для опору.
