Вадим Чорний – це начальник відділу зав’язків з громадськістю 115 ОМБ. 115 окрема механізована бригада ЗСУ – один із найбільш боєздатних підрозділів нашої держави. Хоча від початку вони мали бути запасною частиною. Спочатку за словами Вадима Чорного частину цієї бригади було направлено на захист кордонів. Там наші незламні воїни показали себе, завдяки чому перейшли з резерву до основних сил. Після того, як кордони центральної України було відбито, частину бригади перевели на схід. Вони взяли участь у боях під Лисичанськом та Сєвєродонецьком у Луганській області, де зазнали важких втрат.
Як розповідають самі воїни, на початку наступу окупанти перевищували їх чисельністю практично в 10 разів. І не лише на одного нашого воїна приходилось 10 росіян, а й на кожну нашу БМП та РСЗО вони могли відповісти десятьма. Проте не дивлячись на це, вони все одно просувались. Спочатку вони дійшли до 400 метрів від злітної смуги Донецького аеропорту. Бої у 2000 кілометрів від столиці самопроголошеної республіки «ДНР» були найзапеклішими. Там окупанти використовували всі види нині відомої зброї, аби не допустити просування наших військових батальйонів.
Проте не дивлячись на складність задачі бійці 115 окремої механізованої бригади ЗСУ все одно просувались. Як розповідають самі бійці, доводилось проводити багато маневрів аби протиснутись в тил ворога та звільнити території, які по праву належать Україні. Найважчим, за словами учасників бойових дій, було рухатись та не втрачати бойовий дух під постійним прицілом ворожої артилерії. Хлопці розповідають, що різниця між тим, як вели обстріли росіяни та тим, як вели обстріли наші військові була практично колосальною. В той час як росіяни могли випустити по наших хлопцях 100 снарядів, в наших героїв було всього 10. Тож на відміну від рашистів, які накривали площу, наші хлопці били прицільно по позиціях, де був ворог.
Зі спогадів про наступ на аеропорт військові також розповідають, що окупанти використовували купу забороненої зброї. По їхніх позиціях прилітали ракети із фосфорними зарядами, касетні бомби, РСЗВ ТОС-1 «Буратіно» та ін. Країна-агресор намагалась залякати тих, хто був на передовій тим, що буде просуватись, не користуючись моральними принципами та міжнародним правом. Проте загарбники недооцінили героїзм наших хлопців. Замість щойно мобілізованих, переляканих хлопців, яких щойно призвали (як їм здавалось), їх зустріла сильна, мужня армія воїнів. 115 ОМБ не лише змогла зберегти власні позиції, а й просунулась углиб.
Найважчі спогади під час бойових дій, як кажуть самі хлопці – щасливі. Кожну вільну хвилинку їхня душа тікала з поля бою додому. Туди, де на них чекають рідні та близькі. Хтось в переривах згадував про сина чи доньку, хтось про кохану чи матір. Проте саме надія на те, що вони зможуть вільно жити на вільній від окупанта землі змушувала йти далі. Також відступати в найважчі моменти не давала думка про те що за плечима знаходиться наша земля та наша домівка. Так, може, вона й за сотні кілометрів, але вона вільна.
Хлопці також зізнаються, що саме на передовій вони найсильніше розуміють, що таке воля. Жодними словами неможливо передати, що ти відчуваєш, коли твій побратим, якого ще нещодавно відвезли до шпиталю з важким пораненням, знову повертається до строю. Лякає те, що окупанти постійно намагаються знищити нашу артилерію, позбавити нас зв’язку та деморалізувати, кажуть хлопці. Проте «ми тримаємось» з легким відбитком смутку завжди відповідають воїни. Адже народжені вогнем у вогні стають лише міцнішими.
