ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ: "ГРА У ТАНЧИКИ" НА МЕЖІ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Воїн 3-го Окремого полку спеціального призначення "Бугор" потрапив у ДАП у квітні 2014-го. Напередодні ротації він отримав наказ супроводити колону авто, що вирушала з Кропивницького до Дніпра. Відрядження планувалося недовгим і "Бугор", за його спогадами, сам незрозуміло чому взяв із собою рюкзак з речами, необхідними для бойового виходу. Як виявилося не дарма, адже, з Дніпра його разом з автоколоною відправили у Донецький аеропорт. Де він і провів наступні півроку.
("Бугор" у Донецькому аеропорту)
"Це класна, весела історія". З таких слів починає розповідь про своє поранення, що завершило його ротацію в аеропорту "Донецьк". Далі - пряма мова.
"Основні сили 3 полку вийшли з аеропорту 1 жовтня. Головне, що з ними вийшов і медик, "стріляний", з величезним бойовим досвідом. Залишилися я і "Редут" (командир 3-го ОПСПп). На другому поверсі терміналу ми встановили приманку для ворога - опудало з гранатометом. І там грали в "каруселі". У нас було двоє правосеків, які заряджали нам РПГ-7, і ми з "Редутом" виходили по черзі на балкон та херячили на танкам. Як казав "Редут", "грали у танчики".
І це, мабуть, це було найстрашнішим у моєму житті. Не реактивна чи ствольна артилерія. А оце : вийти проти танку і бачити як його башта повертається у твою сторону. Тоді хотілося взяти чайну ложку і вкапуватися у бетон. Себе я заспокоював думкою про те, що я теж технарь, я теж керую бронетанковою технікою і знаю, що мені головне його налякати. Потрапить граната десь поруч із танком, мехвод смикнеться, автоматика не спрацює і поцілить мимо. Так воно і працювало. Тому що навпроти теж сидить людина, яка дивиться у тріплекс. Бам! Постріл! А в нього теж є срака, яка теж "грає". И тут вже у кого срака міцніше. Так ми і працювали.
І ось стоїть та приманка для ворожих танків, "Редут" - на чергуванні на другому поверсі, я відпочиваю у підвалі, а наші "сімки" (РПГ-7, - ред.) лежали готові до застосування. Тут виходить на мене "Редут": "Танки на злітці! Граймо у танчики!". Я лечу на другий поверх, в цей момент танчик ведеться на нашу приманку, і я опиняюся на лінії вогню. Снаряд розірвався метрах в семи від мене. Відчуття неначе у повільній зйомці. Прекрасно пам"ятаю, як вигиналася стіна поруч. І всередині відчуття досади. Як? Я? Я ж сильний, швидкий, здоровий, як же я так попав?
("Бугор" на тому самому місці, куди влучив ворожий танк. Фото зроблене за кілька місців до поранення")
Аж ось уповільнена зйомка завершується і я відлітаю до стіни. Сповз по стінці і думаю: треба провести діагностику. Так, шолом на місці, очі бачать - добре, перевірив язиком зуби, шия на місці. Опускаю очі і бачу дві ноги навиворіт, бачу свої кістки і дивлюся - кишки трошки трохи лежать. Дірка у череві була 23 сантиметри. Навколо цегляний пил, бруд, пісок - така собі каша. Зрозумів, що у мене велика крововтрата і треба швидко викликати підмогу. А в цей час триває бій. У мене залишається пара хвилин, щоб викликати допомогу. Радійка у мене була прилатована під ліву руку. Аж тут - опа! - а в мене палець на руці відрубаний. У мене була класна кевларова перчатка і в ній окремо бовтався палець (за ці перчатки - окрема подяка моїй дружині). Тоді у мене ледь не сталося паніки. Як же я натисну тангенту і викликаю допомогу? Розмовляв сам із собою: дибіл, б..., кинь автомат, а тебе ж є друга рука! Кидаю зброю і викликаю по рації: "Редут, я Бугор, поранений, на другому поверсі". А він не чує: "Бугор, повтори!" Я повторяю, розуміючи, що це останнє, що я можу зробити. Аж ось прилітає "Редут", хапає мене за шквари (нагадаю, що у мене рука пробита, відрубаний палець, дві ноги навиворіт, дірка у боці і пів дупи відірвано) і тягне мене по цеглі, а я в цей момент притримую свої кишки.
Притягли мене у підвал, поклали, прийшов фельдшер, у якого ще не було достатнього досвіду і я бачу, як у нього трясуться руки (на той момент воїнів 3-го полку щойно змінили десантники - ред.). Добре, що я не втрачав свідомості, розумію, що він розгублений і починаю приводити його до тями: "Зберися поки у мене шоковий стан! Бігом давай мені знеболювальне, крапельницю!". Дивлюся - він збадьорився, давай мене перемотувати. З мене зрізали форму, був повністю голий у бинтах, немов мумія.
Бій тривав, а евакуація поранених була можливою лише на "мотолизі" (тягач МТЛБ - ред.). Тож, викликали "мотолигу", виносять мене з підвалу, по "мотолизі" починають херячити, вона від"їжджає, а мене заносять назад у підвал. І так два рази. На третій я вже кажу: "Хлопці, лишіть мене зверху, "мотолига" під"їде, і я вас покличу". Вона приїхала знову, менне завантажили, їду. Аж чую "цок-цок" - кулі б"ють по броні.
Між Пісками і Аеропортом було місце, яке називали піт-стопом. Коли виїжджали чи заїжджали до аеропорту, то там зупинялися, щоб перезарядити магазин, перевірити, чи все нормально. Туди під"їжджає МТЛБ, мене вивантажують на дорогу і накривають ковдрочкою. "Мотолига" розвертається і їде назад у Аеропорт. А я лежу на дорозі й тримаю крапельницю простріленою рукою. Поруч стоїть джип із правосеками. Підходять і питають: "Поранений? Ну так". Глянули на мене, "давайте у лікарню його, в Селідово". Приїхали до лікарні, вийшов хірург, каже: "На операційний стіл його". Поки мене туди везла медсестричка, я їй казав: "Подзвони моїй дружині" (дружина досі вдячна за той дзвінок). У той момент Селідово було "сірою зоною". Першу операцію зробили там. А потім сепари стали мене шукати, хтось здав, що в селідівській хірургії лежить офіцер українського спецназу. Тоді, мене терміново евакуювали до Дніпра військові медики.
До речі, був момент, коли ми партизанили у самому Донецьку. І там я купив собі мультитул. Я завжди носив його з правого боку, а в день поранення надів з лівого. Тоді один з осколків якраз і потрапив у цей мультитул. А ось він ("Бугор" дістає з пробитого чохла мультитул, на якому добре видно дірку від осколка - ред.). А кажуть, що чудес не буває. Можливо, цей осколок був би для мене доленосним".
Джерело: Сили спеціальних операцій ЗСУ
