У той час як учасники COP26 у Глазго обговорюють зобов'язання щодо скорочення викидів, вимоги до фінансування та шляхи досягнення нульового рівня вуглецю, проблема енергетичного переходу в країнах, що не входять до ОЕСР, має центральне значення.

Є принаймні чотири причини для того, щоб зосередити увагу на цих країнах: 1) на них припадає близько 60 відсотків світового споживання первинної енергії та електрики у 2020 році;
2) при їх високій залежності від викопного палива (86 відсотків) та споживанні 82 відсотків світового вугілля вони виробляють близько двох третин світових викидів CO2, пов'язаних з енергетикою;
3) очікується, що в найближчі 30 років їх потреби в енергії зростатимуть швидше, ніж у країнах ОЕСР, у зв'язку зі зростанням населення, доходів та урбанізації, що ще більше збільшить їхню частку у світовій первинній енергії та викидах парникових газів;
4) ці країни потребують фінансової та технічної підтримки з боку країн ОЕСР, які в Парижі зобов'язалися виділяти 100 мільярдів доларів на рік для підтримки країн, що розвиваються, в їхніх зусиллях щодо пом'якшення наслідків зміни клімату та адаптації до них.

Хоча консенсус щодо важливості інвестицій у відновлювані джерела енергії вже зміцнився, місце ядерної енергетики в меню варіантів нульових викидів більш невизначене, але потенційно дуже значуще. У країнах, що не входять до ОЕСР, тривалі терміни розробки та високі витрати, пов'язані з будівництвом великих реакторів, не дозволять атомній енергетиці збільшити свою частку у виробництві електроенергії (нині вона становить 5% від загального обсягу виробництва електроенергії та 16% від безвуглецевої електроенергії). Однак поява нового покоління малих модульних реакторів (SMRs) та інших передових ядерних технологій може підвищити її життєздатність як найважливіше джерело екологічно чистої енергії в період з 2030 по 2050 рік.