ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО УНТ
UNT NEWS AGENCY

Поляки й українці на роздоріжжі…

Те ідентичнісне й ментальне зближення поляків та українців, яке ми спостерігали з 24 лютого 2022 року, сьогодні, схоже, починає згасати – і я спостерігаю це з тривогою. Думаю, з українського боку варто зрозуміти, що відбувається у нас, у Польщі. Що ж такого сталося, що рівень підтримки України так помітно знижується? – бо це точно не зручно-клішований аргумент про «проросійськість», яка в Польщі абсолютно маргінальна.

Перше – це склад і характер української еміграції в Польщі. Насамперед, вона дуже численна, тож узагальнювати важко, але… Нині саме Польща стала місцем перебування значної кількості тих, хто (не завжди легально) уник мобілізації. Саме вони сьогодні виразно представлені у нашій країні – тож ми бачимо над Віслою не українських патріотів, які боронять Батьківщину (десь в окопах під Покровськом), а якраз когось… протилежного (хай навіть це не більшість, але помітний відсоток). Інша велика група – це космополітично-пострадянські мешканці України, для яких рідна мова – російська (їхня «українськість» – це лише паспорт і реєстрація на дорогому авто); в Польщі банкомати та касові автомати в супермаркетах мають, окрім англійської та німецької, також українську мову – але це, мабуть, не для них… Подумайте, українські друзі, якою може бути поведінка представників цих двох груп… У нас саме вони часто є «вітриною» України. Звісно, домінують інші – здебільшого жінки, які взяли долю у свої руки й завоювали, наприклад, сферу косметичних і перукарських послуг – і вони в цьому чудові. Але для псування іміджу українців досить одного контакту (навіть випадкового) з кимось іншим – з вищезгаданих груп.

Друге – це розчарування частини польського суспільства позицією української влади (це й є джерелом тієї «української невдячності», про яку говорять у нас деякі). Польський патріотизм у певних своїх варіантах розглядає українство як щось близьке (і, будь ласка, не порівнюйте це з поблажливим ставленням росіян до України – у нас підхід абсолютно партнерський). Такий підхід вимагає взаємності – це як кохання, а воно буває ревнивим… Якщо сьогодні хтось інший стає «ближчим другом», то це викликає в Польщі розчарування. (Цю польську реакцію можна критикувати, але вона зрозуміла). Це питання також пов’язане з польським поглядом на світ. Значна частина поляків із занепокоєнням сприймає роль, яку для Польщі відводить тандем Берлін–Брюссель (символічно кажучи). У своїх уявленнях ми сподівалися, що разом з Україною зможемо вирватися з пастки між Сходом і Заходом, між Берліном і Москвою. Це, звісно, думка частини польського суспільства, але саме ця частина була особливо розчарована ставкою української влади на країни «Старої» Європи (головно на Німеччину).

Третє – українська влада, ще перед парламентськими виборами в Польщі, а тепер перед президентськими, робить ставку на ту частину польського політичного спектра, яка в нас репрезентує саме ті «європейські» інтереси. У глибоко поділеному польському суспільстві це відштовхує від України другу половину. Що цікаво – першій це, здається, також не допомагає. Отже, цілком спокійно українська влада могла б залишатися нейтральною в цьому польському спорі. Але так не є…

І нарешті – четверте питання: історія. А насправді – дивне уникання теми ексгумації жертв «Волині 1943 року»… Тема складна, і спроби історичних оцінок та підсумків можна відкласти на пізніше, але справа гідного поховання жертв – це вже інше. До того ж, якщо українська сторона має рацію в цій суперечці і якщо польські оцінки кількості жертв є перебільшеними (а в окремих випадках я готовий це припустити), то ж ексгумації саме це й покажуть…

Все це, що я написав вище, не є проблемою для всіх поляків, але – передусім – для таких, як я. Я у своїй ідентичності – поляк-ягеллончик. Таку ідентичність вважаю прямим продовженням традиції Речі Посполитої. Вона передбачає сентиментальне й емоційне ставлення до народів, які сьогодні є господарями кресових земель. Цю ідентичність я вважаю історично обґрунтованою, а сьогодні – вкрай актуальною та потрібною. Я не заперечую права на польський патріотизм тим, хто не сприймає такого бачення польськості, але підкреслюю, що їхня польськість – відмінна від моєї. Я хотів би також звернути увагу, що вся традиція польських національно-визвольних змагань ХІХ і початку ХХ століття була в дусі «ягеллонському» – тож у своєму польському патріотизмі я почуваюся цілком впевнено (бо в добірному товаристві). У Польщі точиться суперечка між «поляками-ягеллонцями» та поляками, які відкидають цю модель – і ставлення до українців є важливою частиною цієї суперечки. Я також знаю українців-ягеллонців – вони мені особливо близькі, і саме до них я переважно звертаю ці роздуми.

Роберт ЧИЖЕВСЬКИЙ, польський історик