«Ми утримували позиції з оборони залізничного вокзалу. Не у всіх були шоломи, бронежилети, автомати. Деякі були просто з пістолетами», - Артем Кисько, який останнім виходив з палаючого Дебальцевого

28 правоохоронців разом з військовими до останнього билися за місто. Про смерть друга, бойове братство та порятунок життя, вихід з оточення та російських військових, перевдягнутих в український однострій – відверте інтерв’ю заступника начальника поліції Донецької області-начальника кримінальної поліції Артема Киська. Пекло, чотири роки потому.

10 днів під «градами», дев’ять кіл пекла. Поліцейські одними з останніх покидали зруйноване, зранене бойовиками та російськими найманцями колись мирне українське місто. Вижили не всі, а хто вижив – вже ніколи не стане таким, як раніше.

Війна у кожного своя. Артем Кисько хоронив побратимів та сам дивився в очі смерті, але саме тут, у бою, він пізнав, що це таке, коли ледь знайома людина ризикує життям, щоб врятувати тебе.

Коло перше. Пастка

Усе почалося, коли 8 лютого 2015 року за наказом начальника поліції Донеччини В’ячеслава Аброськіна, а нині – першого заступника Голови Нацполіції, група оперативників була направлена у Дебальцеве для надання допомоги людям.

Дорогою до міста, на трасі Світлодарськ-Дебальцеве, неподалік села Логвінове побачили 2 КАМАЗи з військовослужбовцями. Вони займали оборону, були в формі Нацгвардії України. Як ми потім зрозуміли, це були військові РФ, перевдягнуті у нашу форму і таким чином вони маскувалися, щоб замкнути кільце. Ми звернули увагу, що і автомобілі, і обмундирування у них було нове, усі були однаково одягнуті, і це викликало підозри.

Ми проїхали, і буквально через годину наші співробітники, які змінилися з чергування та їхали в Артемівськ, нині Бахмут, були розстріляні на трасі, з автоматів та РПГ. Хлопці встигли вискочити з авто, сховалися на узбіччі, де були до настання сутінок. Увесь цей час йшов як мінометний обстріл, так і з автоматичної зброї. У подальшому вони розповіли, що бачили, як бойовики і вочевидь регулярні частини російської армії розстрілювали на трасі проїжджаючі автомобілі. Як військові, так і цивільні.

Коло друге. «Блукаючий міномет»

У місті панували жах та смерть. Багато будинків лежали в руїнах, а люди жили у підвалах в адміністративних будівлях – залізниці та інших. Поліцейські та військові надавали їм допомогу – привозили пальне для генераторів, продукти харчування, теплий одяг, забезпечували підвіз хліба у місто та охороняли порядок при роздачі гуманітарної допомоги.

Були старенькі та люді, які просто боялися виходити з будинків, незважаючи на те, що вони були вже зруйновані. Багато людей отримали поранення та потребували медичної допомоги. Тому співробітники на той час ще міліції обходили кожен будинок та шукали людей, які потребували допомоги.

Другим завданням оперативників був розшук мінометного розрахунку бойовиків, так названий «блукаючий міномет».

В останні дні «блукаючий міномет» заїжджав та гатив по місту з самого міста. Для цього у нас були певні можливості. Однак події почали розвиватися дуже швидко. Було замкнуте оперативне оточення. І далі ми вже діяли згідно з вказівками штабу АТО.

Коло третє. Загибель Євгена Юханова

Начальник Дебальцевського міськвідділу міліції Євген Юханов загинув 10 лютого, через добу після того як ми прибули. Того дня разом з ним ми поїхали в штаб АТО, обговорили питання на день, і коли повернулися до міськвідділу, Женя сказав, що поїде в готель, де забере речі, бо готель вже не працював, був зруйнований. Це мало зайняти близько 15 хвилин.

І він не повернувся ані через годину, ані дві, ані три. І вже на вечір військовослужбовці 128 горно-піхотної бригади зателефонували нам та сказали, що на трасі Дебальцево-Світлодарськ виявили тіло у міліцейській формі. Відразу стало зрозуміло, чиє це тіло…

Відразу забрати тіло ми не змогли, бо розпочався сильний артилерійський обстріл. На ранок вже взяли бронетехніку і під її прикриттям знайшли та евакуювали тіло. Передали його в 128 горно-піхотну бригаду - хлопці їхали, везли своїх поранених-вбитих, і вивезли тіло Жені в Артемівськ.

Коло четверте. 28 оборонців

Після загибелі Юханова я очолив зведений загін, до якого входили співробітники главку та місцевої міліції. Наше завдання було - не допустити дестабілізації ситуації, щоб не було паніки у колективі, щоб якісно несли службу. Тому що розуміли, що в будь-який момент, схибивши, або хтось на посту засне, - це могло мати трагічні наслідки.

Згідно з мінськими домовленостями, місто Дебальцеве мало залишитися за українською стороною. Тому завдання було, щоб прапори були на всіх адмінбудівлях, і ми мали знаходитися в адмінбудівлі міськвідділу.

Можливість вийти з міста, звісно, була, але мови про те, щоб вийти не було. Зрозуміло, що 28 чоловік - не та сила, але у нас було своє завдання, і ми його виконували.

Коло п’яте. Бій за залізницю

Коли стала необхідність поміняти батальйон «Артемівськ» «на тунелях» – це під’їзди до залізничного вокзалу, ми зайняли там вогневі точки. Потім нас змінила 95 бригада. І на ранок розпочався бій і об’єкт вже зайняли бойовики.

Потужний залізничний вузол – це був плацдарм, за який билися. Після захоплення Дебальцевого бойовики отримали можливість доставляти з РФ зброю та техніку.

Коло шосте. З пістолетами проти танків и «градів»

Як стало відомо з «денеерівських» інтернет-джерел, будівля міськвідділу міліції у бойовиків була позначена як штаб ЗСУ, тому по нам неодноразово била артилерія. Удари практично не припинялися.

Перше влучення в міськвідділ міліції було десь 14 лютого, багато техніки згоріло, практично всі наші автомобілі та будівлю було пошкоджено. Ми, наскільки можна, привели його до ладу, закрили вікна клейонкою, щоб якось зберегти тепло.

І вже 16 лютого було пряме влучення, міськвідділ був зруйнований. Вибуховою хвилею усе всередині винесло. Тому було прийнято рішення злитися з батальйоном «Артемівськ», куди вже влився батальйон «Львів», де залишилося у живих 13 чоловік.

Потім, за розпорядженням штабу АТО, наш підрозділ влився в 128 горно-піхотну бригаду, яка утримувала позиції навкруги Дебальцевого.

У нас не у всіх були каски, шоломи, бронежилети, автомати. Деякі були просто з пістолетами. Ми доозброїлися та стали на позиції оборони об’єкта. Таким чином ми, співробітники міліції, стали взводом військового підрозділу.

Коло 7. Поранення

17 лютого вранці ми залишили місто. На позиціях почався мінометний обстріл, бойовики намагалися прорвати нашу оборону, з приватного сектору вийти на позиції 128 бригади. При цьому я отримав поранення. Підрозділ міліції останнім виходив з міста, вже окрім нас там нікого практично не було, крім розвідки.

Коло 8. Рома «Кіно» Базенко, доброволець

Ми сильно здружилися з 25-м батальйоном територіальної оборони «Київська Русь», хлопці допомагали нам. Були моменти, за які я дуже вдячний.

Було дуже важко, і деякі солдати збиралися відходити до отримання наказу. І хлопці, це безпосередньо «Кіно», Базенко Рома з «Київської Русі» - він один зупинив чоловік 150, мабуть. «Наказу не було, всі по місцях. Без наказу ніхто не відходить!» - настільки це було емоційно, що коли почався обстріл, хвилин 15 полежали, після цього всі розійшлися по своїх позиціях.

А ще було - наші три хлопця потрапили під потужний обстріл на відкритій місцевості, кілька годин не могли вийти. Бронетехніки не було, бо наші танки, зі 128-ої, пішли у наступ. Просто не на чому було їхати. Я по радіостанції зв’язався з 25-кою і Базенко вже на своїй техніці хлопців евакуював. Тобто врятував життя, причому це була така, дуже ризикована ситуація.

Коло 9. Спогади

Кожного року переглядаю відео про Дебальцеве в інтернеті. Забути таке неможливо. Але думати про жахи не дає робота.

У мене багато друзів, які пройшли службу в Збройних силах України, Нацгвардії, добровольчих батальйонах, в тому числі вихідці з окупованих регіонів. Не у всіх складається доля так, як хотілося б, тому намагаємося брати участь, допомагати. Це має бути турбота не тільки держави, але й кожної людини. Не стільки матеріально, а важливо морально підтримувати таких людей.