Як розповіли у Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції, дотримання закладених в цьому документі засад та культивація думки людей, що права і свободи не залежать від раси, кольору шкіри, статі чи інших чинників, – це той порядок, який має функціонувати абсолютно в кожному сучасному цивілізованому громадянському суспільстві. Але, враховуючи той факт, що Загальна Декларація прав людини не є договором і, як декларація, сама по собі не має обов’язкової сили, виникла необхідність надати правам, які вона закріплює, силу закону.

Одним з правових актів з такою функцією стала Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що була ратифікована Україною як членом Ради Європи в 1997 році. Відтак, українці отримали дієвий механізм забезпечення права на індивідуальне звернення до Європейського суду з прав людини для захисту своїх порушених інтересів. До слова, і Конституція України чітко визначає, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Проте вже десятий рік Україна на своїй законній суверенній території стикається з безпрецедентною зневагою ворога до прав людини загалом та до міжнародних правових актів зокрема. Початком цьому стала анексія українського Криму та окупаційна агресія по відношенню до населення сходу України, що минулоріч переросло в криваву повномасштабну війну проти всього українського народу.

Чого лише вартує застосування до українців на тимчасово окупованих територіях терору, фізичного примусу з метою завдання ними шкоди правоохоронюваним інтересам чи навіть участі в абсурдних псевдореферендумах, котрі не мають жодної юридичної сили. Так, механізм захисту прав людини в подібних випадках визначений в статті 40 Кримінального Кодексу України, адже дана норма убезпечує особу від покарання за діяння, яке її примусили вчинити.