ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО УНТ
UNT NEWS AGENCY

Після закінчення навчання у столичному коледжі уродженця села Щаснівка Бобровицької громади на Чернігівщині Вадима Смоляка призвали в 2020 році на службу до Збройних Сил України. Мати Тетяна Борисівна досі згадує урочисті проводи сина в армію, часто переглядає фотографії з того пам’ятного вечора, а останнім часом обливає їх гіркими сльозами.

– Після першого року служби Вадиму надали відпустку, –  радісний промінчик мелькнув у її очах, коли згадала ту зустріч із сином. – За рік служби подорослішав, змужнів, налився чоловічою силою, справжнім красенем став. Після відпустки стала дні рахувати до його «дембеля» – наприкінці травня завершувалася його армійська служба. Але почалася ця клята війна…

Згорьована мати чи то вже виплакала всі сльози, чи вони стали їй нестерпно огидними, що раптом перестали з’являтися в її очах, тільки рука з великою хустиною продовжувала витирати вже майже сухі змарнілі щоки.

Мати, відчувалося, затиснула своє горе в кулак, і продовжувала розповідати про те, як довідалася в березні, що сина у складі його військової бригади направили на Донбас. Відтоді й телефонний зв'язок став рідкістю, а 7 травня і зовсім перервався.

Пані Тетяна і її дочка Юля, студентка столичного університету, по своїх каналах довідалися, що їхній Вадик перебуває в Маріуполі, потім він і сам це підтвердив. А невдовзі і в оточення потрапив у «Азовсталі».

Згодом знайомі родини Смоляків, та і сама мати, нібито впізнали в групі бійців, що виходили з оточення, пораненого Вадима. Рідні і горювали, і раділи, що живий. А тут і він сам прислав, невідомо яким чином, вісточку батьку, що справді живий, але в колоні, яку часто показували окупанти, – то не його розгледіли рідні й знайомі.

Неабияк занепокоїлася мати, коли у списку полонених, що поширився в соцмережі, не побачила прізвище сина. Та завдяки колишньому командиру Вадима, коли він служив ще на Закарпатті, в соцмережі було організоване спілкування батьків полонених з «Азовсталі». Вони повідомили своїм батькам, а ті надіслали вісточку й Смолякам, що бачать Вадима в концтаборі «Молодіжний» під Волновахою, коли їх виводять на прогулянку, але він в іншому бараку. Згодом мати Таня і сестричка Юля теж прочитали вісточку від Вадима, навіть з надією, що їх можуть обміняти на російських полонених, яких теж немало захоплено в полон. Тож і рідні полоненого бійця живуть тепер цією надією.

…До війни Тетяна Смоляк працювала в Броварах контролером на великому товарному складі. Тепер не має можливості добиратися туди на роботу. Але й сидіти вдома без діла, без зарплати, теж не може. Тож влаштувалася на роботу в агротовариство «Земля і воля». Зараз працює здебільшого в городній бригаді, де вирощують городину для внутрішніх потреб, передусім для чотирьох стаціонарних і дванадцяти пересувних їдалень. Забирають на роботу з-під двору, туди ж і назад привозять автобусом господарства. Зарплата є, і між людьми легше горе переносити.

Григорій Загребля, журналіст

На світлині Вадим Смоляк