ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО УНТ
UNT NEWS AGENCY

Аби пошити український костюм, їй не потрібна дорога тканина. Вона його зробить із того, що опиниться під рукою. Матеріали для її робіт приносять односельці. Хтось ділиться тканиною, хтось віддає непотрібний одяг. У рідному селі на жінку довго не звертали уваги. Та кілька місяців тому все кардинально змінилося.

Вона вперше вийшла на сцену в День Незалежності. Її дебют у громаді оцінили. Відтоді почали запрошувати на місцеві та всеукраїнські фестивалі.

“Я рада, що це в кінці кінців вийшла на сцену. Бо я вже кілька років намагаюсь, але нікому не цікаво. Всім хочеться турецького і китайського”, — сумує модельєрка.  

Валентині Бєлік — 70. Вона ніколи не вчилася на швачку. Знання брала з журналів мод, часом підглядала за тим, як шиють професіонали. Пригадує, ще у молодості сіла за швейну машинку. Адже те, що пропонувало масове радянське виробництво, було для неї сірим та шаблонним: 

“Ще при союзі мене дратувало - чого литовка може? Чого узбечка може? Чому українка не може бути в українському костюмі?! Не можна було… А мені хотілося! Мої діти ходили у садочки виступати в українських костюмах… робила, як могла!”.

Тепер вона має власну колекцію, з якою виходить на подіум. У виготовленні  вбрання жінка суворо дотримується традицій. Вона ніколи не змінює класичний крій. Тканина та оздоблення на її костюмах, звісно, відрізняються від того, що використовували 100 або 200 років тому. Проте принципи оформлення одягу залишаються незмінними. 

“Коли побачили цю моду, ми в шоці були! Тому що, дійсно, це — культурний скарб. Вона назбирала цей одяг саме з нашого Петропавлівського району”, — розповідає начальниця відділу культури Миколаївської ОТГ Інна Чернокнижна.

Валентина Бєлік вже готує наступну серію образів. І це не заради власної користі, а щоб зробити “український народний фешн” популярним.